Ігор Жданов, проект "Інформаційна оборона", Фонд "Відкрита політика"
Я – Вінниця.
Я – Маріуполь.
Я – Часів Яр.
Я – Україна.
Ти – Кременчук.
Ти – Одеса.
Ти – Попасна.
Ти – Україна.
Ми всі разом – Україна.
Дуже складно писати аналітичні матеріали, коли "прилітають" ракети по місту твого дитинства. Коли гинуть десятки мирних людей. Йдуть на небеса діти.
14 липня три російські ракети прилетіли в центр Вінниці. 23 загиблих, із них три дитини.
Я сам вінничанин. У цій війні Вінниця для мене могла стати останнім рубежем оборони.
Пологовий будинок, в якому я народився – за 300 метрів від Будинку офіцерів. Мій дитячий садочок в 100 метрах, на протилежній стороні площі Перемоги. А рідна школа – за 500 метрів. За іронією долі, весільну зачіску у далекому мирному 1989 році я робив у чоловічому салоні перукарні Будинку побуту "Ювілейний".
Мої старенькі батьки, слава Богу, залишилися живі, хоча лише за годину до удару були на місці трагедії.
Тому не хочеться аналітики, а хочеться сказати все, що думаєш про цих сук і чмошників. Розказати у деталях, що з ними буде, і як "весело" вони закінчать своє нікчемне життя.
Не хочеться слухати поважного автора статті, який напевне правий: обсценна лексика притаманна російській мові, а в українській мові нецензурних слів немає, не було й бути не може.
Згоден з ним. Теоретично.
Але не в нашій реальності, в якій навпаки хочеться відверто сказати, що ти думаєш про рашистську наволоч, використовуючи великий боцманський загиб. Розказати про російських сук і чмошників, які планомірно знищують Україну та її народ. Весь до останньої людини, бо ми, на їх думку, не маємо право на існування.
Що це, як не фашизм?
Не хочеться слухати Олексія Арестовича, який закликає не постити відео із тортурами рашиcтських військовополонених. Мовляв є Женевські конвенції та міжнародне гуманітарне право, це знищує імідж України серед партнерів.
Згоден з ним. Теоретично.
Однак, аргументувати це нашим бійцям, які втратили своїх близьких в тилу, або товаришів, які були замордовані рашистами, не складно, а просто неможливо. Від слова зовсім – після Бучі, Бородянки, Маріуполя, Чернігова та Харкова.
Неможливо практично – після 144 днів тортур.
Війна озлоблює людей, дегуманізує їх. І коли вас будуть питати про випадки тортур, запитайте американців, британців, німців та інших європейців про Орадур, Треблінку, Хатинь, Сонгмі, Гамбург та Лейпциг.
Це не виправдання, а правда, за якою ми зараз живемо. На жаль.
Не хочеться слухати німецьких інтелектуалів, які захист України називають подальшою ескалацією військових дій. А тому категорично виступають проти надання нам зброї. Натомість, ці псевдоінтелектуали розказують нам як торгувати власною країною.
Будь-ласка панове, за вами вся Німеччина – віддайте виродку путіну Саксонію, Баварію або Рейн. Все у ваших руках.
Ми не торгуємо власною країною. Нам не треба закривати небо руками партнерів. Надайте нам лише зброю, і ми зробимо все, щоби жодна рашистська сука не літала над Україною.
Нам треба виграти війну. Ціна буде високою, але ще більшою буде ціна, якщо війну ми програємо. Тоді вона буде вимірюватися не людським життям, а життям та існуванням цілої політичної нації – українців.
Питання стоїть дуже просто – або ми, або вони. І так його поставили не ми, українці, а рашисти.
Так, можна прийняти інше рішення: виїхати за кордон і забути про існування України, зрадити в кінці кінців.
Можна зробити інший вибір: виїхати за кордон і, одночасно, допомагати рідній країні – податками, волонтерською допомогою, дистанційною працею та інформаційним тиском на наших партнерів. Залишатись в Україні і хоробро воювати на фронті, вбиваючи виродків – гарний рашист, мертвий рашист. Адже ми в Україну їх не запрошували.
Можна тяжко працювати в тилу, затягуючи паски. Нам потрібна сильна і потужна Армія, а вона коштує дорого. Але пам’ятайте: хто не хоче годувати власну армію, буде годувати чужу.
Нам потрібна сучасна українська зброя, а не лише зброя наших партнерів: "Нептуни", "Стугни" "Вільхи" та інше озброєння. Ми здатні його створити. "Мізки" в нас є, потрібна політична воля та знову ж гроші, а вірніше кошти платників податків.
Тоді ми не будемо виступати в ролі прохачів, які звертаються з протягнутою рукою до партнерів.
Після Бучі я запитав, скільки потрібно вбити українців, щоб нас почули? Але я вже більше не буду звертатися з цим питанням. На нього у наших партнерів немає адекватної відповіді. Світ прагматичний та цинічний, чують лише те, що хочуть почути. І, як правило, лише своїх громадян.
Наша безпека – це справа наших рук. Бо ми всі разом – це і є Україна.
Вже не теоретично. Практично.
Я – Вінниця.
Я – Маріуполь.
Я – Часів Яр.
Я – Україна.
Ти – Кременчук.
Ти – Одеса.
Ти – Попасна.
Ти – Україна.
Ми всі разом – Україна.
мал. Нікіта Тітов
P.S. Аби не закінчувати цей допис на дещо пафосній ноті, хотів би "покаятись" перед конгресвумен Вікторією Спартц. Нещодавнобув у ресторані. З фронту приїхав мій товариш, у якого на минулому тижні був день народження. Гарно посиділи, на чотирьох випили три бокали сухого вина. В центрі обговорення, зрозуміло, – війна.
Товариш на фронті з 2014 року. Тоді і познайомилися, коли разом з ним формували 34 батальйон ТРО. Героя України він отримав ледве не першим після початку широкомасштабної війни, у березні цього року.
Не називаю його прізвища, тому що він просив цього не робити. Але до суті. Питаю його: тобі зірку вже вручили? У відповідь: так, отримав сьогодні в Маріїнці. У присутніх шок. Ледь вмовили принести зірку Героя України. Отакі у нас скромні герої та ресторанні посиденьки.
До речі, пані Вікторія, у мене теж був шок у 2014 році, коли досить часто по волонтерських справах був на Донбасі. На Сході – війна, а у мирному Києві люди сидять у кафе, сміються і живуть своїм мирним життям. По науковому називається когнітивний дисонанс, це я вам як кандидат політичних наук говорю.
Але шок швидко пройшов, чого і вам щиро бажаю.
