Одна валіза на десятьох: історія багатодітної мами з Бахмута, яка не здалася
Позаду — будинки, перетворені на попелище, і ціле життя, збудоване роками. Ольга з восьмьма дітьми двічі рятувалася від війни. 19 травня 2022 року десятеро — батьки і восьмеро дітей — виїхали з Бахмута з однією валізою. Через Буковину до Тернополя, де зараз прокидається о п’ятій ранку, розводить птицю і будує нове життя.
Про це інформує чернівецьке видання BUK media.
Ранок 24 лютого 2022 року Ольга зустріла як зазвичай. Поки восьмеро дітей спали, вона вже стояла біля плити — смажила млинці, прасувала сорочечки, складала рюкзаки. Коли родина була готова виходити, задзвонила вчителька. Крізь сльози: “Оля, війна”.
Для Ольги ці слова не були цілковитою несподіванкою. Ще у 2014-му переховувалася у підвалах вагітною, народила одного з синів просто в укритті. Тому сподівалася: минеться, як минало колись. Родина трималася до останнього — чотири місяці підвалів, чотири місяці очікування тиші.
А потім у школу, де вчилися її діти, влучила ракета. Шістнадцять будинків зруйнувало. За ніч зібрали найнеобхідніше — сумки, документи. Усе інше залишилося.
Одна валіза на десятьох. Спочатку Дніпро, тісний хостел, два тижні в чужих стінах. Потім Рівненська область, рік у сільській раді. Згодом Буковина. А тепер Тернопіль — чоловік знайшov роботу.
У Бахмуті Ольга працювала комірницею. Разом із чоловіком роками відкладали кожну копійку на будинок. Відмовляли собі в усьому.
“Тяжко було на нього назбирати. Не допивали, не доїдали, в одязі відмовляли, діти цукерок не бачили — бо все в дім ішло. А так взяли і забрали”, – каже вона.
У Бахмуті залишилися два будинки. У Куп’янську — батьківська квартира. Окупанти перетворили все на попелище. Роки праці — попіл.
На новому місці Ольга не стала чекати. Завела господарство — свині, коза, кури, гуси, індики. Купила інкубатор, розводить птицю, торгує яйцями. Прихистила шістьох собак і шістьох котів.
“Вони теж переселенці”, – усміхається.
Прокидається о п’ятій ранку, влітку — о четвертій. Зранку всі чекають на млинці — навчилася смажити заздалегідь і заморожувати. Вранці дістає, розігріває — і сніданок готовий. Швидко, тепло, по-домашньому.
Старший син Льоша ходить у сьомий клас. Наймолодший цьогоріч піде в перший. Доньки вже самостійні: Марина навчається на операторку дронів у військовому коледжі, Настя — майстриня манікюру.
“Мої дівчатка вже на своїх ногах”, – каже мама з гордістю.
Наймолодший Владик виїжджав із Бахмута, коли йому було два з половиною. Батько встиг навчити головного: почуєш вибух — падай і накривай голову руками. Дитина виконувала це автоматично. Навіть на вулиці, навіть якщо просто щось гупнуло. Маленький хлопчик, який уже знав, як ховатися від смерті.
Зараз Владик підріс. Але Бахмут не відпускає.
“Мамо, пам’ятаєш, у нас у Бахмуті були кролики? Нам тут кролика подарили — пам’ятаєш наших?” – питає він досі.
Діти поступово відходять, забуваються. Та спогади про рідне місто повертаються — і щоразу болять. У маленькому Владику живе той Бахмут, якого вже немає.
Надії повернутися Ольга не має. Місто, яке вона знала, більше не існує. Є лише спогади і біль.
“Найбільша мрія — придбати будинок. Щоб було своє. Щоб якщо мене і чоловіка не стане — дітям було що залишити”, – каже вона крізь сльози.
За чотири роки вимушених переїздів ця жінка створила господарство там, де нічого не було, виховала вісьмох дітей у постійній невизначеності і жодного разу не зупинилася. Одна валіза — і ціле життя попереду. Ольга Дудченко будує його щодня. З п’ятої ранку.
