“Нас покинули”: історія із окупованого Бердянська

Триває сто двадцять дев’ята доба героїчного протистояння Української нації російському воєнному вторгненню. Окремі території України потрапили під тимчасову окупацію. Тимчасову, бо нашим захисникам і захисницям для повернення контролю над ними треба трохи часу та більше зброї. Тим часом місцеві жителі продовжують чинити тотальний спротив та вибиратися на підконтрольну Україні територію. Окупація. Що ви про неї знаєте? Редакція розкаже як живуть в окупації на основі історії українки, яка виїхали до під контрольної Україні території.  Українка згадує, що спочатку було дуже страшно, але дуже цікаво. Наприклад, до місцевих прилітає інформація, що ворожа техніка на підході до міста. Озброївшись телефоном та біноклем, вони виїжджають на перехрестя доріг, де гарний огляд. Там уже купа здорових розпалених мужиків на машинах, та розмови впереміш з матом: "ходили – військкомат закритий", "їх би тут зараз накрити з повітря", "вони ж тут у наших степах, як на долоні", "де б коктейлів парочку дістати – закидати б", "наші де?" Під'їжджають ще цікаві, підморгують, у багажниках є мисливські рушниці. Чухають потилиці, немає укриттів, поряд дома та люди. Всі в роздумах, робити що? А потім на бугрі з'явилися танки. Відразу виповзло п'ять штук, потім десять, двадцять, сорок, шістдесят – а далі вже не рахували. Танки виїжджали один за одним і повільно повзли дорогою навколо села в бік міста – брали у кільце. Вечоріло. Притихлі спостерігачі роз'їжджалися будинками. Якщо вірити селянам, які вночі через шторку на вікні рахували з брязкотом машини, що проїжджають повз, то 27 лютого триста одиниць військової техніки оточили Бердянськ. Поповзли чутки: місто злили. "Ранок. Пробудження. Очі ще закриті, але мозок вже фіксує звуки, запахи – нічого не змінилося. Свідомість витягує зі сну на реальність, яка страшніша за будь-який нічний жах – війна триває. Ми дрейфуємо у стані окупації, а разом із нею безвихідь. Кава закінчилася давно, ковтаєш гарячий чай. Не завжди є хліб для бутерброду, але є ковбаса… багато. Скуповували в магазинах "Бердянського м'ясокомбінату" як стратегічний запас на випадок бомбардування і голоду", – згадує українка. Що стосується зовнішнього вигляду, то на окупованій теріторіїї один стиль. Похідні речі для зручності під час бігу. Українка розповідає, що виходячи з дому, не знаєш, де можеш виявитися: громадський транспорт ходить рідко, так що можна не влізти в маршрутку – і тоді треба десь ночувати, бо до початку комендантської години можна не встигнути додому. Машину не береш – бензин, якщо є, то дорогий, і лише за готівку. Потім з'явилося російське пальне, але кататися однаково накладно. У кишені необхідно обов'язково мати готівку, бо з картками може повезти в тих поодиноких випадках, коли є інтернет, і магазин готовий прийняти перерахування. Кожен новий день – це пошук зв'язку, таблеток, якихось продуктів, чогось миючого, просто потрібного у побуті. Полювання за продуктами та ліками стає повсякденною нормою. Першими на окупованій території зникли сіль, крупа, цукор, потім макаронка та молочка, потім консерви, тушонка, а коли в місті з'явилися маріупольці, магазини просто спорожніли за тиждень. Слово дефіцит повернулося в обіг. На окупованій території з'являється звичка, якщо що знайшов, брати собі, батьків, друзів, сусідів. Навіть якщо їм не треба, все береш у запас – це норма. Заходить російський товар з'являється хоч якийсь асортимент, але все дорого. Телефон необхідно чистити двічі-тричі на день, тому що хочеться бути в курсі всіх новин, а вони можуть не сподобатися російському патрулю, який як "за здрасьте", може вимагати його. На дорогах машини з літерою "Зет" – багато і вони різні. Ця техніка дуже дратує місцевих, як втім і все, що військове з'являється на шляху. Об'єкти, в яких велике скупчення озброєних людей, місцеві обходять стороною, щоб не нарватися. Підбігаючи до роботи місцеві, оглядаються – шукаючи поглядом людей у ​​камуфляжі або сторонніх у цивільному. Їх вже відчувають нутром.  В окупації небезпечно бути занадто активним у соціальних мережах, а також демонструвати підтримку України.  Занадто активних і незгодних забирають та вивозять у колонію 77. Марш свободи жорстко розігнали через три тижні після окупації. Підприємців нова влада схиляє до співпраці – і вони у будь-якому разі ризикують. Починають обережно: українську символіку та книги ховають, записи, де є хоч якийсь натяк на позицію, спалюють. У розмовах важливо зважувати фрази, у людей різні погляди на події у країні. Люди в окупації перестаєють дивуватися новинам: той поїхав до Криму, а ті вирішили до росії перебратися, а ці за кордон рвонули. Роботи немає, кому пощастило, прилітає на картку частину зарплати за простій чи виплати різні. Люди скривджені та злі. "І так важливо не втратити себе в потоці бурхливих обговорень серед повсякденних розмов у чергах: "Нас покинули", "ніхто не буде звільняти", "кому ми потрібні", "спеціально віддали", "радійте, що не бомбять, на інші міста подивіться". Так минає місяць, другий, починається третій. Дедалі менше знайомих бердянців у місті, дедалі більше чужих. Ти вже не ходиш прогулянковим кроком вулицями рідного міста, ти в поспіхом і в тривозі, і відчуваєш, як порожньо і душно в ньому. І хочеться поїхати туди, де не потрібно ховатися від людей, і можна бути чесним з собою", – згадує українка яка вырвалась із окупації. Джерело: 056.ua