Реєстрація законопроєкту №15289 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України на виконання Резолюції № 2646 (2026) Парламентської асамблеї Ради Європи" викликала жваву реакцію зі сторони однієї громадської організації: Центру протидії корупції.
Значна частина критики зосереджена на твердженні, що запропоновані зміни нібито створюють особливі гарантії безкарності для політиків та ускладнюють діяльність антикорупційних органів. Водночас подібна оцінка видається надмірно спрощеною та не враховує ані змісту законопроєкту, ані міжнародних стандартів, на імплементацію яких він спрямований, пише у своєму блозі на Цензор.нет адвокат та колишній заступник керівника САП Володимир Кривенко.
Критики законопроєкту виходять із припущення, що будь-яке оприлюднення правоохоронними органами матеріалів досудового розслідування автоматично відповідає суспільному інтересу. Однак практика Європейського суду з прав людини демонструє значно складніший підхід.
У справі Allenet de Ribemont v. France Суд визнав порушення презумпції невинуватості через заяви високопосадовців, які фактично представили заявника як винного до винесення вироку. Суд наголосив, що державні органи повинні проявляти особливу обережність при комунікації щодо кримінальних проваджень.
У справі Butkevičius v. Lithuania ЄСПЛ підкреслив, що навіть висловлювання політичних керівників держави можуть порушувати статтю 6 Конвенції, якщо вони створюють враження доведеності вини особи.
У справі Daktaras v. Lithuania Суд зазначив, що презумпція невинуватості порушується не лише прямими твердженнями про винуватість, але й формулюваннями, які можуть бути сприйняті суспільством як підтвердження вини.
Таким чином, питання розголошення інформації щодо політиків не може розглядатися виключно через призму свободи слова. Воно одночасно стосується гарантій справедливого суду та презумпції невинуватості.
Проблема "trial by media" в сучасному кримінальному процесі
У західній правовій доктрині дедалі частіше використовується термін "trial by media" — "суд через засоби масової інформації".
Його сутність полягає в тому, що фактична суспільна оцінка щодо особи формується ще до завершення судового розгляду.
У таких випадках кримінальний процес починає виконувати не лише правосудну функцію, а й функцію публічного покарання.
Поширення правоохоронними органами окремих матеріалів досудового розслідування може призводити до політичної дискредитації, суспільного осуду та фактичного покарання особи до постановлення вироку.
Для політичних діячів наслідки такого явища можуть бути особливо серйозними, оскільки втрата репутації часто має незворотний характер навіть у випадку подальшого виправдання судом.
Судовий контроль як європейська альтернатива адміністративній дискреції
Одним із найбільш дискусійних аспектів законопроєкту є запровадження обов'язкового дозволу слідчого судді для розголошення інформації щодо кримінальних проваджень стосовно політиків.
Однак із точки зору теорії кримінального процесу законопроєкт фактично пропонує замінити дискрецію органу обвинувачення судовим контролем.
Слідчий і прокурор є стороною кримінального провадження. Вони зацікавлені у доведенні висунутої підозри та реалізації функції обвинувачення.
Саме тому виникає питання: чи повинна сторона процесу одноосібно вирішувати, які матеріали кримінального провадження оприлюднювати та коли саме це робити?
Запровадження судового контролю означає, що рішення щодо публічного поширення інформації ухвалюватиметься незалежним суб'єктом, який не представляє сторону обвинувачення.
З огляду на принцип верховенства права така модель виглядає більш збалансованою порівняно з чинним регулюванням.
Чи створюється "каста недоторканних"?
ЦПК заявляє, що законопроєкт нібито створює особливий правовий режим для політиків.
Однак така оцінка не враховує змісту запропонованих норм.
Законопроєкт: не забороняє розслідувати політиків, не забороняє вручати підозри, не забороняє проводити обшуки, не забороняє застосовувати запобіжні заходи, не забороняє передавати справи до суду, не створює жодних додаткових імунітетів від кримінальної відповідальності.
Його предметом є виключно порядок офіційного розголошення інформації органами державної влади до передачі справи до суду.
Таким чином, законопроєкт регулює комунікацію держави, а не кримінальну відповідальність політиків. Практика публічного поширення матеріалів НСРД та проблема "обвинувального медіасупроводу"
Однією з найбільших проблем сучасного українського кримінального процесу залишається практика публічного поширення правоохоронними органами матеріалів негласних слідчих (розшукових) дій до завершення судового розгляду.
Фактично в останні роки в Україні сформувалася особлива модель інформаційного супроводу резонансних кримінальних проваджень, за якої окремі фрагменти аудіозаписів, відеозаписів, листування або інших доказів стають предметом широкого суспільного обговорення задовго до того, як суд надасть їм оцінку з точки зору належності, допустимості та достовірності.
Подібна практика породжує щонайменше три системні ризики:
– по-перше, суспільство отримує лише ту частину інформації, яку вважає за доцільне оприлюднити сторона обвинувачення. При цьому захист не має співмірних можливостей для представлення власної позиції;
– по-друге, відбувається фактичне змішування процесу доказування із процесом формування громадської думки. У результаті судове рішення нерідко сприймається суспільством як формальне завершення справи, висновки щодо якої вже були зроблені значно раніше;
по-третє, виникає ризик підміни принципу презумпції невинуватості принципом публічної підозри. Особа починає сприйматися суспільством як винна не тому, що її вина доведена судом, а тому, що правоохоронний орган оприлюднив певні матеріали кримінального провадження.
Особливо небезпечним такий підхід є щодо осіб, які займають політичні посади. На відміну від пересічного громадянина, політик може зазнати незворотних наслідків ще до завершення розслідування: втратити можливість брати участь у виборах, втратити підтримку виборців, позбутися політичної репутації та фактично зазнати політичного покарання незалежно від майбутнього рішення суду.
Саме тому запропонований законопроєктом механізм судового контролю слід розглядати не як обмеження свободи слова, а як спробу відокремити інформування суспільства від використання кримінального провадження як інструменту інформаційного впливу.
У цьому контексті законопроєкт пропонує принципово новий підхід: питання про те, чи існує достатній суспільний інтерес для оприлюднення матеріалів слідства, має вирішувати не сторона обвинувачення, а незалежний суд.
З точки зору європейської правової традиції саме суд, а не орган обвинувачення, є належним арбітром у питаннях балансу між правом суспільства на інформацію та правом особи на справедливий суд.
Висновок
Особливістю дискусії навколо законопроєкту №15289 є те, що вона розгортається навколо конкретних прізвищ, окремих кримінальних проваджень або діяльності тих чи інших антикорупційних органів. Йде апеляція до емоцій, а не логіки.
Справжнім предметом дискусії мають стати межі допустимого втручання держави у формування суспільної думки щодо особи, вина якої ще не встановлена судом.
Якщо визнати, що правоохоронні органи можуть без будь-якого незалежного контролю самостійно визначати зміст, обсяг і момент оприлюднення матеріалів слідства щодо політичних діячів, то необхідно також визнати існування ризику використання таких повноважень як інструменту політичного впливу.
Якщо ж виходити з того, що будь-яке обмеження таких повноважень автоматично є "захистом корупціонерів", тоді під сумнів ставиться сама необхідність презумпції невинуватості як конституційного принципу.
Саме тому законопроєкт №15289 доцільно оцінювати не через політичну кон'юнктуру поточного моменту, а через призму фундаментального питання: хто повинен вирішувати, коли суспільний інтерес переважає право особи на захист від передчасного публічного осуду — сторона обвинувачення чи незалежний суд. Саме відповідь на це питання визначатиме подальший розвиток українського кримінального процесу в контексті європейських стандартів верховенства права.
Джерело: 056.ua
