Юлія Путікова — переселенка з Донеччини, яка за десять років війни двічі втратила дім, виховує двох дітей у Дніпрі та вчиться жити далі між постійною адаптацією, побутом і короткими моментами перепочинку.
Юлія Путікова — переселенка з Донецької області, для якої війна стала не лише втратою дому, а й постійним процесом адаптації до нового життя. За понад десять років їй довелося двічі евакуйовуватися разом із родиною, починати все з нуля, облаштовувати побут у новому місті та виховувати двох дітей у реаліях війни.
В інтерв’ю Юлія відверто розповідає про щоденні труднощі, внутрішні зміни, брак часу на себе та про те, як прості ініціативи підтримки допомагають хоча б ненадовго відчути нормальність життя.
Звідки ви переїхали і скільки часу вже живете тут?
Я і моя родина родом з Макіївки Донецької області. Коли там почалися бойові дії, ми переїхали в Дружківку. Це було ще у 2014 році. А потім майже через 10 років довелося вдруге евакуювалася вже звідти. Наразі живемо у Дніпрі ось вже 3 роки. Ми коли виїзжали з Дружківки, мали одну дитину, в Дніпрі народилася друга. Зараз їй вже 2,5 рочки.
Якою була ваша перша думка, коли довелося залишити дім?
Спершу здавалося, що це тимчасово. Думали перечекати, а потім повернутися. Але життя склалося інакше. Там неможливо було залишатися, постійні обстріли зранку до ночі. В один момент стало зрозуміло, що доведеться шукати новий дім і звикати до нового ритму, нових людей і міста. Ми Дніпро обрали тому, що це велике місто, тут є робота і воно недалеко від нашого рідного. А тепер і тут неспокійно.
Як війна і переїзд змінили ваше сприйняття себе?
Стало менше часу і ресурсів на себе. Всі сили на дітей і побут. Багато рішень тепер продиктовані не бажанням, а необхідністю. Ось мешкаємо в цьому будинку на “Тополі” на зйомній квартирі. А там мали свій будинок, свій побут. Тут все з нуля. Це відчуття постійного перебудовування життя, коли кожен день доводиться щось вирішувати, як організувати побут, піклуватися про дітей і одночасно не втратити себе. Раніше були звичні речі, свій простір, свої правила, а зараз усе доводиться відновлювати та заново адаптуватися до нових умов.
Про втрату й адаптацію
Що виявилося найскладнішим у новому житті?
Найскладнішим у новому житті виявилися побут і адаптація. І розуміння, що все тепер буде по – іншому. Ми знімаємо квартиру, працюємо, дбаємо про двох малих дітей і намагаємося якось інтегруватися в життя Дніпра. Місто велике, ми не звикли до такого темпу і відстаней, вдома можна було пішки дістатися з одного місця в інше, а тут на це витрачається дуже багато часу. Кожен день це постійне балансування між обов’язками й спробою зберегти внутрішній спокій.
Чи вистачає у повсякденні місця для турботи про себе?
Чесно – рідко. Коли в тебе двоє дітей і ти в декреті, турбота про себе постійно відкладається, не до того. Більшість часу йде на побутові справи, на малих та приготування їжі. Одним словом, на родину. Тому моменти, коли можна зробити щось просто для себе, стають справжньою розрадою і маленькою передишкою від щоденних турбот.
Що для вас сьогодні означає “бути в ладі”?
Це коли прості речі не створюють зайвих труднощів. Коли зручно, практично і не потребує додаткових сил, навіть у дрібницях. Коли можна приділити трохи часу собі, поспілкуватися, відпочити від щоденної рутини і відчути, що життя хоч трохи повертається у звичне русло. І звісно, просто жити без постійного переживання і відчуття небезпеки.
Про участь у заході
Чому ви вирішили взяти участь у цій ініціативі?
Я якраз думала про стрижку. По-перше, зараз немає постійного світла та гарячої води, щоб підтримувати волосся у належному стані, по-друге, діти та довге волосся – це зовсім не сумісні речі. Всі мами це добре знають, у мене вже в них й цукерки застрягали, і різні дрібниці, і що хочеш.
Подруга надіслала повідомлення, що буде такий безкоштовний бьюті захід, вона його знайшла в інтернеті, і виявилося, що це перукарня в моєму ж будинку. Я сприйняла це, як знак і прийшла. Мені волосся мого не шкода вже, я твердо вирішили його позбутися. В мене до речі, була колись стрижка – боб, з неї волосся відростало майже 2 роки.
Які емоції були перед початком і що відчуваєте зараз?
Зараз – полегшення. Добре, що наважилася. Це було вчасно і дуже доречно. В мене вже сил немає з цим волоссям, воно дуже заважало.
Чи допомагають такі заходи знову відчути нормальність життя?
Так, для мене це важливо. Бо зараз кожна витрата відчутна, а стрижка – це не першочергове, хоча й потрібне. Зараз стрижки недешеві, в першу чергу – діти, оренда квартири, побут, то такі речі постійно відкладаєш.
Тут справа навіть не в самій стрижці. Це можливість трохи переключитися, привести себе до ладу й відчути і поспілкуватися. Побути серед людей, посміятися. Такі прості ініціативи реально підтримують. Вони не вирішують усі проблеми, але дають невеликий перепочинок і відчуття нормального життя, а це відчуття зараз дуже цінно та важливе.
Історія Юлії — це голос тисяч жінок-переселенок, для яких війна триває у дрібних, але виснажливих щоденних рішеннях. У її словах немає пафосу — лише чесність, втома і водночас тихе прагнення жити далі. Саме такі невеликі кроки турботи й підтримки, як участь у подібних ініціативах, не змінюють реальність повністю, але повертають відчуття гідності, людяності й того, що життя, попри все, триває.
Джерело: 056.ua
