Ілюстративна світлина
Той рідкісний випадок, коли я не можу погодитися із більшістю колег, зокрема тих, кого безмежно поважаю і з ким зазвичай солідарний: Дмитро Гордон – не посередність і тим паче не ватник, пише для "Тижня" Юрій Макаров
Те, що він дозволив собі поспілкуватися на своєму YouTube-каналі спочатку із "няшею" Поклонською, а потім із паскудником Гіркіним – звісно, ніяка не спецоперація Генпрокуратури, але й не інформаційна диверсія ворога. Гордон, безумовно, наділений рідкісним даром "розговорити" співрозмовника – байдуже, старого радянського номенклатурника, потухлу московську зірку чи просунутого російського опозиціонера. Підтакувати або всміхатися – це, припустімо, такий інструментарій, а смак, почуття міри й гідності – взагалі така матерія, яка не піддається вимірюванню. Ні, тут, як на мене, важливіший контекст. А контекст такий, що московська кривда, московські, із дозволу сказати, цінності, московські штампи почуваються в нашому інформаційному просторі, немов у себе вдома.
Читайте також: Російські соцмережі в Україні замінили телеканали Медведчука й анонімні телеґрам-канали – Портников
В Україні досі не вироблено не те що імунітету від ворожої пропаганди, а й бодай відчуття незручності, коли ідеї, що врешті-решт безпосередньо призвели до втрати території, десятків тисяч смертей і мільйонів зламаних доль, лунають на повний голос, а ті, хто їх поширює, почуваються господарями життя. Така ситуація аморальна загалом й отруйна в кожному окремому випадку, коли слабкі душі раптом ставлять собі запитання: "А що, так можна?".
Чудово пам’ятаю, коли тепер уже напівзабутий журналіст Олександр Чаленко, випробовуючи репутацію "хорошого хлопця" та "правдолюба", почав заступати за прапорці, але ще довго залишався рукоподатним у пристойному товаристві. Пам’ятаю, як франківський репортер Руслан Коцаба, який ось-ось щойно закликав СБУ "посадити цього п… са Добкіна" (маю скриншот), раптом почав працювати на російську інформаційну помийку, суміщаючи це із членством у "Порі". А ще не забуду, як за Яника в період вимушеного безробіття отримав рятівну пропозицію вести програму на радіо разом із колегою Іриною Славінською, але вже під час запису з’ясувалося, що це радіо "Голос России". Ми з Ірою, звісно, швиденько зіскочили з потяга, але період вагань кілька годин, зізнаюся, був.
Є, припустімо (припустімо!), люди, які давно обрали свій бік у війні цивілізацій. Медведчук, Портнов, Гужва, Корнілов, Хісамов, Вишинський послідовно сповідують релігію "єдіной і нєдєлімой", вони на цьому зробили кар’єру й заробили статки, із ними все зрозуміло. А є інші: талановиті, енергійні й нібито на перший погляд нормальні та притомні, проте без міцного скелета або взагалі без принципів, які радо пристають на пропозицію зайняти своє місце біля годівниці, а потім поступово стають "першими учнями". Яскравий київський розслідувач Анатолій Шарій – один із його матеріалів "Чому спить дитина" досі, через 13 років (!), передруковують різні сайти – заївся з місцевими ментами й був вимушений ховатися в Литві.
Читайте також: Зеленський із його недолугими спробами політичних репресій закінчить так само погано, як і совок – В'ятрович
Там були супутні подробиці, але канва саме така. Раптом він стає надупливовим блогером і – упс! – політиком… Гаразд, це теж нетипова ситуація, до того ж міжнародна. А юні красені та красуні, які здіймають інформаційні хвилі про американські біолабораторії в Україні, про так само американське походження коронавірусної інфекції, про американців, які керують Україною, про скупівлю іноземцями українських чорноземів, про лютих майданівців і беззахисних беркутівців, про процвітання Криму під Росією, про підступну медичну реформу й тому подібний шлак, – вони могли бути чудовими й, головне, корисними журналістами, натомість краще почуваються в лавах агентів Кремля, бо там, безумовно, ліпше платять, а репутаційних утрат немає, тому що репутація – це що взагалі? Вони виступають єдиним фронтом, хоча не є цілковитими союзниками, а часами навіть ситуативними противниками одне одного, їх об’єднує одне: "А що, так можна?".
На Володимира Бородянського, який свого часу запропонував наступити на горло ворожій пропаганді, накинулися всі – як справа, так і зліва, просто-таки заклювали. Отже, суспільство влаштовує безкарність і безвідповідальність тих медійників, які вже давно не є журналістами у власному сенсі слова. Я переконаний: професія журналіста, що передбачає певну гнучкість і навіть цинізм, водночас не може існувати без розлитого в повітрі ідеалізму. Ти можеш бути суворим, іронічним, глузливим, але якщо ти не віриш у свою роль санітара лісу, тобі нема чого тут робити. А суспільство, яке не вірить у критичну необхідність санітарів лісу, так само беззахисне й безсиле, тим паче перед гібридною агресією сусіда без гальм і рефлексій.
Ну як, далі вдаватимемо, що здорові? А що, так можна?
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
