Валентина Ривліна: «Я повернулася додому, але не залишила позаду країну, яка стала важливою частиною мого життя».
Майже чотири роки в Литві стали для Валентини Ривліної, кандидатки наук із соціальних комунікацій, часом професійного зростання, нових знайомств і переосмислення звичних речей. Там вона знайшла підтримку литовських культурних та освітніх інституцій, навчилася будувати міжнародні партнерства, реалізувала мистецькі проєкти й побачила, як відкритість суспільства може змінювати людей. У жовтні 2026 року Валентина знову живе в рідному Дніпрі, однак її зв'язок із Литвою не перервався: він продовжується в науковій роботі, культурній дипломатії та проєктах, які допомагають українцям заявляти про себе на європейських сценах. Водночас повернення додому не принесло відчуття безпеки, адже війна знову змушує замислюватися над тим, де можна жити без постійного страху за себе та своїх дітей.
Це історія про дім, який не завжди можна позначити на карті, про країну, що стала другою домівкою, про силу культурних зв'язків і відповідальність за те, щоб український голос звучав у світі. А ще — про те, чому іноді достатньо одного листа, однієї відкритої двері чи однієї зустрічі, щоб людина повірила у власні можливості й почала будувати мости між країнами.
Коли все життя вміщується у валізу
Коли я думаю про те, що змінилося в мені після початку повномасштабної війни, насамперед згадую одну річ, над якою раніше жартувала зі своїми друзями. Виявляється, усе наше життя справді може вміститися в одну валізу або сумку.
Коли доводиться залишати звичне середовище, багато речей раптом втрачають своє значення. Усе те, чим ми наповнюємо оселі, — меблі, декор, одяг, різноманітні предмети, які роками накопичуємо, — виявляється не таким уже й необхідним.
Насправді нам потрібні зручний одяг, кросівки, найнеобхідніші речі, документи, певні фінансові заощадження та, найголовніше, родина.
Мені це нагадує черепаху, яка носить свій будинок на собі. Тільки наш справжній дім — це не стіни й не інтер'єр. Це люди, яких ми любимо, і можливість залишатися собою, навіть коли навколо все змінюється.
Я зрозуміла, що багато речей, до яких ми так прагнемо, насправді не мають особливого сенсу. Коли опиняєшся перед необхідністю починати життя заново, зникає потреба в усьому зайвому. Ти починаєш цінувати прості речі, які допомагають почуватися фізично комфортно й дають змогу рухатися далі.
Це було для мене одним із найважливіших особистих відкриттів.
Війна змінила мій світогляд, як і світогляд мільйонів інших українців. Я не хочу розповідати публічно про всі особисті зміни, але вони, безумовно, відбулися. Війна забрала спокій і впевненість у майбутньому моїх дітей. І саме це стало для мене одним із найболючіших випробувань.
Мої діти тільки починали жити, а їхнє дитинство та юність припали на часи, коли спочатку світ охопила пандемія COVID-19, а потім почалася повномасштабна війна.
Це означало відсутність нормального спілкування, постійні порушення навчального процесу в школах та університетах, невизначеність і тривогу.
Фактично, вони не мали того вільного й спокійного життя, яке було в мене. Хоча моє власне дитинство та юність також припали на непрості 1990-ті й початок 2000-х, випробування, через які проходять діти сьогодні, — зовсім іншого масштабу.
Мабуть, це одне з найгірших переживань для батьків — усвідомлювати, що їхні діти змушені дорослішати в таких обставинах.
Литва: країна, яка відкрила двері
Майже чотири роки життя в Литві дали мені можливість побудувати міцні професійні зв'язки, передусім у культурному секторі.
Це сфера, яка завжди була мені близькою. Я її досліджувала, вивчала, із нею працювала. Тому, опинившись у Литві, я досить органічно почала інтегруватися саме в культурне середовище.
Мені пощастило зустріти людей, які були готові допомагати не лише тому, що я українка, а й тому, що бачили в мені фахівчиню, професіоналку, людину, яка має ідеї та прагне їх реалізовувати.
З кожним місяцем, а потім і роком, коло моїх знайомств розширювалося. Деякі професійні контакти згодом переросли в особисту дружбу. Ми підтримуємо стосунки досі, спілкуємося, радимося, обговорюємо ідеї та допомагаємо одне одному в реалізації культурних проєктів.
Ці зв'язки стали для мене значно більшими, ніж просто професійним ресурсом. Вони перетворилися на простір довіри, де можна звернутися по пораду, знайти потрібний контакт або отримати підтримку, коли виникає новий задум.
Особливо важливо, що я побачила іншу модель взаємодії між людьми та інституцій. У Литві мені неодноразово доводилося переконуватися: навіть якщо твоя пропозиція не відповідає планам певної організації, це не означає, що ти залишишся без відповіді.
Тобі пояснять, чому співпраця наразі неможлива, або порадять звернутися до іншої установи, якій твоя ідея може бути цікавою.
Для мене це стало прикладом високої культури комунікації. В Україні, з мого особистого досвіду, траплялося, що листи до інституцій залишалися без відповіді. І ти не розумієш, що сталося: пропозиція не зацікавила адресата, повідомлення потрапило до спаму чи його взагалі не побачили.
У Литві я відчула інший підхід. Люди розуміють, що навіть сьогоднішня відмова не виключає майбутньої співпраці. Тому я намагаюся переносити цю культуру у власне професійне середовище.
Я переконана: важливо відповідати на листи, залишатися ввічливими й давати зворотний зв'язок, навіть коли пропозиція нецікава. Ми ніколи не знаємо, з ким нам доведеться працювати завтра. І те, як ми комунікуємо сьогодні, може вплинути на наші можливості в майбутньому.
Перші кроки: від запрошення до власних культурних проєктів
Моя співпраця з литовськими культурними інституціями почалася майже відразу після приїзду. Приблизно через кілька тижнів я отримала запрошення на зустріч, де музейні працівники зібрали представників українського творчого й культурного сектору. Вони хотіли дізнатися, чим можуть допомогти українцям і як сприяти реалізації їхніх ідей.
Це була дуже важлива ініціатива. Люди не чекали, доки українці самі розберуться з усіма можливостями, а намагалися зрозуміти, яка підтримка потрібна.
На наступну зустріч музейники запросили представницю громадської організації, яка розповіла про державні гранти та можливості подаватися на фінансування культурних проєктів.
Для мене це було новим досвідом. В Україні я, мабуть, навіть не наважилася б подаватися на подібні програми, бо була б заздалегідь переконана, що мої шанси невеликі. А в Литві я опинилася в ситуації, коли втрачати було нічого. Натомість з'явилася можливість спробувати.
Литовські музейники допомогли мені підготувати заявку. Я пройшла відбір і отримала грант на проведення циклу лекцій про українських митців, їхні долі та творчість.
Звичайно, я хвилювалася. Мені здавалося, що ця тема може бути не надто цікавою аудиторії, що люди не прийдуть. Але відвідувачів виявилося доволі багато.
Деякі з них згодом стали постійними гостями моїх заходів. Інші писали мені особисто, вибачалися, що не зможуть прийти через хворобу, обставини чи інші плани.
Для мене це було надзвичайно приємно. Я бачила, що людям небайдуже, що вони цікавляться українською культурою і готові повертатися до тем, які я пропоную.
Це надихало продовжувати. Ще одна важлива історія пов'язана з MO Museum — одним із провідних приватних музеїв сучасного мистецтва в Литві.
Я просто написала туди й запитала, чи була б інституція зацікавлена в лекції про українських жінок у мистецтві. Мені відповіла менеджерка музею та запропонувала зустрітися особисто.
Особливо запам'яталися її слова підтримки: ми щось придумаємо для вас. У той момент це було дуже важливо. Я лише починала будувати нове професійне життя в іншій країні, а велика культурна інституція була готова не просто вислухати мене, а й пошукати можливість для співпраці.
Згодом музей надав велику залу, підготував афішу, поширив інформацію про захід у своїх соціальних мережах і запросив аудиторію.
Я провела лекцію про кількох українських мисткинь. Після заходу до мене підходили люди, дякували за розповідь, ділилися враженнями.
Для мене це був особливий досвід. MO Museum має широку аудиторію та значний авторитет, тому можливість представити там українське мистецтво стала важливим професійним кроком.
Тоді я ще раз переконалася, що міжнародна співпраця не обов'язково починається з великих домовленостей або офіційних делегацій. Іноді все починається з простого листа.
Українська молодь і досвід, який може змінити майбутнє
Згодом мені захотілося, щоб можливості, які відкрилися переді мною в Литві, стали доступними й для українських студентів.
Минулого року в межах культурного обміну, реалізованого за підтримки Міністерства молоді та спорту України, ми організували поїздку групи студентів до Литви.
Для мене було важливо показати їм не лише музеї чи університетські будівлі. Я хотіла, щоб вони побачили, як працюють литовські освітні й культурні інституції, як вони взаємодіють з аудиторією, як вибудовують комунікацію та ставляться до людей.
Оскільки йшлося про студентів-журналістів, окрему увагу ми приділили медіа, комунікаційним процесам і медіаграмотності.
Ми знайомилися з литовським університетським життям, культурними практиками та принципами взаємодії між інституціями й суспільством.
І я була вражена тим, наскільки відкритими виявилися студенти до нового досвіду. Вони буквально вбирали в себе литовську культуру, намагаючись роздивитися, зрозуміти й запам'ятати якомога більше.
Мені хотілося показати їм, що в Литві багато інституцій не сприймають себе як закриті простори, куди стороннім важко потрапити. Навпаки, вони готові відкриватися, спілкуватися, ділитися досвідом і допомагати.
Це не лише підтримка українців у час війни. Це значною мірою спосіб взаємодії, закладений у саму систему.
Одним із найпам'ятніших моментів стала зустріч зі студентами старших курсів медійних спеціальностей Університету Вітовта Великого.
Литовські студенти підготували для нас невелику доповідь про те, як Литва протистоїть російським інформаційним наративам і як організовує програми медіаграмотності для населення та громадського сектору.
Наші студенти отримали можливість не просто послухати про іншу країну, а й порівняти досвід двох суспільств, побачити спільне та відмінне, поставити запитання й осмислити почуте.
Для майбутніх журналістів це особливо цінно. Адже робота з інформацією, розуміння пропаганди, вміння розпізнавати маніпуляції та пояснювати складні процеси — важливі складові професії.
Але найсильніше враження на мене справила реакція студентів наприкінці подорожі.
Я бачила, як їм хотілося залишитися ще, продовжити знайомство з країною, відвідати більше місць, поспілкуватися з людьми й дізнатися, як усе організовано.
Вони поверталися не тому, що не хотіли додому, а тому, що їм хотілося ще побути в цьому середовищі, де культура й комунікація вибудувані на такому високому рівні.
Я дуже сподіваюся, що цей досвід залишився з ними надовго. Можливо, колись саме ці студенти долучаться до відновлення України після перемоги. І тоді побачене в Литві стане для них орієнтиром — прикладом того, якими можуть бути університети, музеї, культурні інституції та суспільні комунікації.
Мені хочеться вірити, що вони привезли із собою не лише фотографії та спогади, а й розуміння того, що можна жити й працювати інакше.
Що можна відмовлятися від радянських і пострадянських стандартів, від замкнених систем і звички сприймати інституції як недоступні.
Що можна будувати нову Україну — відкриту, вільну, спроможну створювати й розвиватися.
І що зміни починаються з людей, які вже мають перед очима інший приклад.
Музеї, які розповідають українську історію світові
Окреме місце в моїх спогадах посідає виставка «Київська Русь: початок», створена в межах міжнародної музейної співпраці.
Це був масштабний проєкт Національного музею історії України, який реалізували разом із кількома європейськими музеями, зокрема норвезькими, шведськими, данськими, естонськими, польськими та латвійськими партнерами.
Виставка мала особливе значення в контексті російських спроб привласнити українську історію та поширювати наративи про те, що витоки державності й культури регіону пов'язані винятково з московською історією.
Експозиція пропонувала інший погляд, заснований на історичних свідченнях, археологічних знахідках і музейних артефактах.
Вона розповідала про вікінгів, становлення Київської Русі, зв'язки з Візантією та розвиток держави за часів князів Володимира й Ярослава Мудрого.
Особливе місце посідали експонати, пов'язані з періодом розквіту Київської Русі: прикраси, артефакти з тризубом та інші предмети, що дають змогу побачити матеріальну культуру тієї доби.
Через них можна було простежити, наскільки розвиненою була Київська Русь у IX–XI століттях, якими були її міжнародні зв'язки та чому вона відігравала важливу роль у європейській історії.
Водночас виставка не оминала складних періодів — міжусобних війн, поступового занепаду держави та завершення цієї історичної доби.
Для мене було надзвичайно важливо, що я могла долучитися до цього проєкту й організувати екскурсії для української громади.
Я розповідала відвідувачам про експонати, пояснювала історичний контекст, відповідала на запитання. Українці приходили, уважно слухали, розглядали артефакти й намагалися якомога більше дізнатися про власну історію.
Це був особливий досвід ще й тому, що значна частина музейних скарбів зазвичай зберігається у фондосховищах і спеціальних приміщеннях, а публіка бачить лише частину колекцій під час окремих виставок.
Тут українці мали змогу побачити надзвичайні історичні предмети, зокрема вироби із золота й дорогоцінного каміння, почути історії, пов'язані з ними, і відчути безпосередній зв'язок із минулим.
За цим стояла величезна робота Міністерства культури, музейників та інституцій кількох європейських країн. Ця виставка стала для мене однією з найпам'ятніших подій литовського періоду.
Я також добре пам'ятаю, як написала пані послу України в Литві Ользі Нікітченко з пропозицією провести для неї персональну екскурсію виставкою.
Вона відповіла, і ми домовилися про дату й час. Для мене було незвично й дуже приємно, що дипломатична представниця такого високого рангу погодилася на таку зустріч. Ми поспілкувалися без зайвих формальностей, і вона відвідала мою екскурсію.
Її враження, як і реакції інших відвідувачів, ще раз підтвердили для мене, наскільки важливою є можливість розповідати про українську історію за кордоном.
Я бачила, з якою повагою литовці та представники інших країн ставляться до нашої спадщини. І це давало відчуття, що наша історія не залишається лише внутрішньою українською темою. Вона стає частиною ширшої європейської розмови.
Культура — це не лише біль, а й енергія життя
Після повернення до України я продовжила працювати над українсько-литовськими культурними проєктами. Зокрема, співпрацюю з громадською організацією «Яскрава країна» над ініціативами у сфері культурної дипломатії. Наше завдання — представляти українські дитячі творчі колективи на литовських сценах, знайомити місцеву аудиторію з українськими піснями, танцями, традиціями та мистецтвом.
Для мене це значно більше, ніж організація концертів. Упродовж тривалого часу українську культуру за кордоном часто сприймали крізь обмежену призму стереотипів, зокрема через так звану шароварщину. До того ж українські народні танці та інші культурні прояви нерідко помилково зараховували до загальної «великої руської культури».
Сьогодні Україна докладає значних зусиль, щоб змінити це уявлення й довести: ми — самобутня нація з власною глибокою культурою, історією та традиціями.
І саме дитячі колективи можуть розповісти про це надзвичайно переконливо. Коли на сцену виходять дівчата й хлопці, коли звучить українська музика, коли починається народний танець, аудиторія відчуває енергію, яка не потребує додаткових пояснень.
У танці є рух, сила, емоція, ритм і зв'язок поколінь. Є щось дуже давнє, що передається через традицію, зберігається в народній культурі й продовжує жити сьогодні.
Коли дивишся на українські танці, на кола, які утворюють учасники навколо ватри, можна відчути цю культурну тяглість — зв'язок із давніми пластами нашої історії.
Це культура, яка пережила заборони, цензуру, обмеження, Голодомор і репресії. Вона збереглася попри всі спроби її знищити чи підпорядкувати чужим наративам.
І сьогодні вона жива. Я дуже рада бути причетною до того, щоб представляти її європейській аудиторії, зокрема в Литві.
Одним із таких проєктів став масштабний святковий концерт у Вільнюсі в межах ініціативи «Мости мистецтв», присвяченої 35-й річниці Незалежності України.
Українські дитячі колективи «Подолянчик» із Хмельницького та «Забава» з Харкова представили українську культуру через спів, танці, національні костюми й ту енергію, яку неможливо підробити.
До реалізації проєкту доклали зусиль команда «Яскравої країни», зокрема Ольга Обласова, та численні партнери.
Важливу підтримку забезпечили Український центр у Литві, його представниці Наталія Васильєва та Євгенія Безсмертна, Посольство України в Литві й особисто пані посол Ольга Нікітченко.
Велику роботу виконали керівники дитячих колективів, які мали швидко пристосовуватися до обставин і водночас забезпечувати дисципліну та якість виступів. До організації долучилися й інші партнери, зокрема Наталія Лозовська, а також Ірина Голуб і видавництво «Залізний тато», які надали книжки для українців у Литві та Фінляндії.
Концерт зібрав повну залу глядачів. Для мене це стало ще одним підтвердженням того, що така робота потрібна.
Українська культура може бути не лише способом зберігати власну ідентичність за кордоном. Вона може ставати точкою зустрічі українців і литовців, створювати простір взаємного інтересу та допомагати людям краще розуміти одне одного.
Коли українські діти виходять на європейську сцену, вони представляють не тільки свої колективи. Вони представляють країну, її історію, традиції та майбутнє.
Дім — там, де ти є
Після майже чотирьох років у Литві я повернулася до Дніпра. Але це повернення не було раптовим. Ми з дітьми регулярно приїжджали додому на свята й канікули. Це був уже звичний для нас маршрут, можливість побачитися з родиною, провести час із близькими, відчути зв'язок із містом.
Тому момент остаточного повернення не став якоюсь надзвичайною подією. І я, і діти сприйняли його досить спокійно та природно.
Для мене Дніпро — це передусім земля, де я народилася. Це мої батьки, родина, родичі, друзі, які залишалися тут протягом усього цього часу.
Це моя Батьківщина. І той факт, що зараз тут небезпечно, нічого не змінює в моєму ставленні до міста. Водночас саме безпека стала головним питанням, яке знову змусило мене переосмислити, що означає повернення.
Станом на жовтень 2026 року в Дніпрі дуже небезпечно. Майже щодня місто зазнає ракетних і дронових атак. На моїй вулиці прильоти були вже тричі.
Це страшно. Страшно за себе, за дітей, за можливість залишитися без житла напередодні зими. Коли постійно прокручуєш у голові сценарій, що може статися далі, страх поступово починає керувати твоїм життям. Ти живеш у стані хронічного стресу, знову й знову думаєш, куди бігти, де шукати безпечне місце, що робити, якщо ситуація погіршиться. Це виснажує.
Тому сьогодні я не можу однозначно сказати, що повернення до Дніпра для мене має лише позитивне значення. Я дуже хотіла повернутися додому, але реальність війни знову ставить переді мною складні запитання.
Я не знаю, як складеться моє життя далі. Можливо, я залишатимуся в Україні, можливо, знову житиму в Литві або колись опинюся в іншій країні. Сьогодні я не готова визначати майбутнє наперед.
Але я знаю, що дім не обов'язково прив'язаний до одного місця. Зараз мій дім — Дніпро. Рік тому це була Литва. А ще раніше — знову Дніпро.
Куди б я не поїхала, я завжди беру із собою себе. І найважливіше для мене — що я вціліла, що мої діти зі мною, що моя родина є в моєму житті. Це і є мій дім.
Литва — друга домівка і країна-сестра
Я не вважаю, що повернення до України означає остаточне прощання з Литвою. Навпаки, я відчуваю, що продовжую жити у двох культурних просторах.
Це проявляється навіть у моїй науковій і дослідницькій роботі в університеті. Я часто звертаюся до порівняння України та Литви — у міжнародних відносинах, історичному й культурному контекстах та інших сферах.
Наші країни мають спільні історичні точки, які в певних аспектах роблять їх дуже схожими. Мені цікаво досліджувати ці зв'язки й показувати іншим, наскільки Україна та Литва можуть бути близькими.
Я навіть назвала б їх країнами-сестрами. Литовці відкрили мені свої серця, проявили терпіння й готовність допомагати. І я дуже вдячна їм за це.
Для мене Литва — це друга домівка, країна, у якій залишилася частина мого серця. Я повертаюся туди, підтримую контакти з українцями, які продовжують там жити, спілкуюся з литовськими друзями, культурними й освітніми інституціями.
Я не хотіла б втратити ці зв'язки, тому що вони залишаються для мене важливим джерелом підтримки. Водночас я не можу не думати про безпеку самої Литви.
Я стежу за литовськими новинами, читаю місцеві інформаційні ресурси й із болем спостерігаю за тим, що відбувається в регіоні. Литва межує з небезпечними сусідами — росією та Білоруссю. На тлі подій у військовій та інформаційній сферах ситуація викликає занепокоєння.
Мені дуже не хотілося б, щоб Литва пережила те, через що зараз проходить Україна. Війна — це руйнівний досвід, який залишає глибокий слід у суспільстві й травмує наступні покоління. Це колективна травма, наслідки якої можуть відчуватися ще довго після завершення бойових дій.
Литва прийняла мене та мою родину в надзвичайно складний момент. І я не хочу, щоб литовцям довелося пережити подібне.
Можливо, саме тому зв'язок із цією країною для мене такий особливий. Він давно вийшов за межі професійної співпраці. Це вже частина мого особистого життя, моїх спогадів і мого бачення майбутнього.
Найважчі дні: невизначеність, житло і страх за дітей
Коли я згадую перші дні в Литві, найважче мені було через невизначеність. Я приїхала сама з трьома дітьми. Потрібно було розуміти, де ми житимемо, як оформлювати документи, що робити далі.
Не було чіткого розуміння, як усе складеться. Чи знайдемо житло? Чи доведеться жити в якомусь таборі? Як організувати побут і життя дітей?
Це був дуже складний період. У першу хвилю до європейських країн виїхали сотні тисяч українців. Для самих держав це також стало безпрецедентним викликом. Події розгорталися настільки швидко й масово, що не скрізь були готові процедури та зрозумілі інструкції.
Згодом системи допомоги стали більш усталеними, сформувалися процедури, алгоритми дій, бюрократичні механізми.
Але тоді, на початку, я разом із багатьма іншими українками й українцями опинилася в ситуації, коли доводилося діяти без чіткого розуміння того, що буде завтра.
Це був один із найважчих періодів у моєму житті. Саме тоді я особливо гостро відчула, наскільки важливими є людська підтримка та готовність інституцій допомагати.
Можливість зустріти людей, які не просто співчували, а пропонували конкретні рішення, давала сили рухатися далі. І саме такі зустрічі згодом стали основою моєї професійної інтеграції в Литві.
Як культурні зв'язки перетворюються на дипломатію
Сьогодні я продовжую розвивати українсько-литовські відносини через освіту, культуру та гуманітарну сферу. Я вважаю, що культурний міст між нашими країнами вже став міцнішим і надалі розширюватиметься. Україна та Литва співпрацюють у багатьох напрямах, а культурна дипломатія допомагає поглиблювати ці зв'язки.
Мені хочеться бути причетною до цього процесу. Робота з українськими дитячими колективами — один зі способів підтримувати таку співпрацю. Коли ми привозимо українських виконавців до Литви, знайомимо місцеву аудиторію з нашою культурою, створюємо можливості для спілкування й взаємного пізнання.
Це важливо і для українців, які живуть за кордоном. Вони бачать, що їхня культура залишається живою, що її цінують і що вона може об'єднувати людей далеко від Батьківщини.
Водночас культурна дипломатія допомагає формувати уявлення про Україну в європейському суспільстві. Я бачу українсько-литовський культурний міст через п'ять років великим і міцним — таким, яким зможуть рухатися представники культурної дипломатії, творчі колективи, митці та освітяни.
Мені хочеться, щоб українські дитячі колективи й надалі приїжджали до Литви, щоб литовські глядачі чекали на їхні виступи, цікавилися українським мистецтвом і відкривали для себе нові сторінки нашої культури.
Я бачу, що така зацікавленість уже формується. Ми реалізували кілька проєктів і плануємо продовжувати цю роботу.
Для мене це доказ того, що культурні зв'язки не зникають після завершення окремого заходу. Вони накопичуються, зміцнюються й створюють основу для наступних ініціатив.
І що важливо — вони дають можливість українцям за кордоном бути не лише отримувачами допомоги, а й активними учасниками міжнародного культурного життя.
Що я порадила б українцям, які не знають, чи повертатися
Це питання дуже непросте, і я можу відповідати на нього лише з власного досвіду. Якщо говорити про Дніпро станом на жовтень 2026 року, я вважаю, що повертатися сюди дуже небезпечно.
Тому українцям, які зараз перебувають за кордоном і не знають, чи варто повертатися, я б порадила залишатися там, де вони є, якщо мають таку можливість, і продовжувати розвивати українські спільноти на місцях. Наш голос потрібен світові.
Мені здається важливим, щоб за кордоном формувалися стійкі українські ком'юніті, які зможуть протистояти російським інформаційним наративам і маніпуляціям, розповідати правду про Україну та формувати її образ у світі.
Українці за кордоном можуть бути важливими учасниками культурного, освітнього й суспільного життя країн, у яких вони перебувають. Вони можуть представляти Україну, розповідати про її історію, культуру, сучасні виклики та боротьбу.
Якби я мала вирішувати, чи пов'язувати своє майбутнє з життям у Литві, то, попри всі невідомі обставини, я б розглядала таку можливість.
Я продовжувала б працювати в освіті, культурі та гуманітарній сфері, зміцнювала б зв'язки між Україною та Литвою.
Звичайно, ніхто не може передбачити, як складеться життя. Є тисячі можливих сценаріїв. Але я переконана, що українська присутність у світі має значення. І навіть якщо людина фізично перебуває за межами України, вона може багато робити для своєї країни.
Підтримувати культуру, розвивати партнерства, допомагати українцям об'єднуватися, формувати позитивний і правдивий образ України — усе це теж важлива робота.
Що я привезла з Литви, крім професійних контактів
Якщо говорити про те, що я привезла із собою в Україну, то, крім нових професійних можливостей, є кілька речей, які стали частиною мого повсякденного життя.
Перша — це культура водіння. Усі роки в Литві я керувала автомобілем на українських номерах і мала можливість спостерігати за поведінкою литовських водіїв.
Мене вражало, наскільки спокійно вони поводяться на дорозі, як поважають пішоходів та інших учасників руху. Звичайно, винятки бувають усюди. Але загалом я відчула іншу культуру водіння, яка дуже близька мені за внутрішнім відчуттям.
Якщо я невдало зупинилася або намагаюся виконати незручний маневр, інші водії можуть просто почекати, поки я завершую рух. Ніхто не поспішає сигналити, кричати у вікно чи демонструвати невдоволення жестами.
Коли повернулася в Україну, я особливо гостро відчула різницю. Мені здається, що українським водіям часто бракує стриманості, терпіння й поваги одне до одного.
Це моя особиста оцінка, сформована на основі власного досвіду, але вона для мене важлива. Я хочу й надалі зберігати цю звичку до спокійної, культурної поведінки на дорозі.
Друга річ — культура комунікації. Я вже згадувала про важливість зворотного зв'язку, ввічливості та готовності відповідати на звернення. У Литві я побачила, як це працює на практиці, і тепер намагаюся передавати цей досвід своєму оточенню.
Навіть якщо тобі нецікава пропозиція, варто відповісти. Навіть якщо ти не можеш допомогти, можна порадити когось іншого. Навіть якщо сьогодні немає можливості для співпраці, не варто зачиняти двері перед майбутнім.
Для мене це не просто правила професійного етикету. Це прояв поваги до іншої людини, її часу, зусиль та ідей. І це одна з тих речей, які я хотіла б бачити в українському суспільстві частіше.
Чому я продовжую будувати міст між Україною та Литвою
Сьогодні моє життя пов'язане з обома країнами. Я повернулася до Дніпра, працюю в університеті, займаюся науковою діяльністю, організовую мистецькі події та продовжую реалізовувати українсько-литовські культурні проєкти.
Якби в лютому 2022 року мені сказали, що через кілька років усе складеться саме так, я б повірила. Адже це було тим напрямом, у якому я хотіла рухатися. Я прагнула повернутися додому, продовжити професійну діяльність і водночас не втратити зв'язків, які побудувала в Литві.
І сьогодні я тішуся, що це стало реальністю. Для мене важливо, щоб співпраця між Україною та Литвою не обмежувалася окремими заходами. Я хочу, щоб вона розвивалася системно — у культурі, освіті, наукових дослідженнях і міжнародних відносинах.
Я хочу, щоб українські студенти мали змогу знайомитися з європейським досвідом, щоб наші митці представляли свою творчість за кордоном, щоб литовські глядачі відкривали для себе Україну, а українські інституції вчилися працювати відкритіше й ефективніше.
І водночас я хочу зберегти особистий зв'язок із Литвою — з людьми, які допомагали мені, з інституціями, які повірили в мої ідеї, та з культурним середовищем, яке стало для мене другим домом.
Це не означає, що я забуваю про складнощі, які пережила. Навпаки, саме цей досвід допоміг мені зрозуміти, наскільки важливими можуть бути підтримка, довіра та людська відкритість.
Мені хочеться, щоб українці, які зараз живуть за кордоном, також бачили в міжнародних зв'язках можливість не лише адаптуватися до нового середовища, а й розвиватися, створювати проєкти та допомагати Україні.
Бо культурний міст — це не просто символічна конструкція між двома країнами. Це конкретні люди, їхні історії, спільна робота, зустрічі, концерти, лекції, дослідження та розмови, які змінюють уявлення одне про одного.
І кожен із нас може стати частиною цього процесу.
Повернутися додому — не означає забути іншу країну
Коли я думаю про те, що для мене означає повернення, то розумію: у самому запитанні вже є відповідь. Я повернулася додому, але не залишила позаду країну, яка стала важливою частиною мого життя.
Литва досі зі мною. Я читаю литовські новини, стежу за подіями, спілкуюся з друзями, підтримую професійні контакти, повертаюся туди й продовжую працювати над спільними проєктами.
Вона присутня в моїх наукових дослідженнях, у моєму ставленні до комунікації, у звичках, які я привезла із собою, і в бажанні розвивати культурну співпрацю.
Водночас Дніпро залишається моєю Батьківщиною. Тут мої батьки, родина, друзі, моє коріння. І навіть коли жити тут страшно, коли щоденні атаки змушують замислюватися про безпеку й майбутнє, це не зменшує мого зв'язку з рідним містом.
Мені доводиться жити між цими двома реальностями: любов'ю до дому, до якого я повернулася, і вдячністю країні, яка підтримала мене в один із найважчих періодів мого життя.
Я не знаю, де житиму через кілька років. Не знаю, як зміниться безпекова ситуація, які рішення доведеться ухвалювати та куди приведе мене професійний шлях.
Але я знаю, що не хочу втрачати те, що вдалося побудувати. Я хочу й надалі працювати в освіті та культурі, розвивати партнерства, підтримувати українську присутність у Європі й допомагати молодим людям відкривати для себе нові можливості.
Хочу, щоб українська культура звучала на європейських сценах, щоб українська історія була відома світові, а наші діти та студенти мали перед очима приклади відкритості, гідності й свободи.
І хочу, щоб Литва й надалі залишалася для мене країною, з якою нас пов'язують не лише спогади про складний час, а й спільні плани, нові ідеї та майбутні проєкти.
Мабуть, саме в цьому для мене й полягає справжнє повернення: знову бути вдома, але не відмовлятися від іншої частини свого життя.
Адже можна змінити країну проживання, перетнути кордон, перевезти речі й почати все заново. Але зв'язки, які стали частиною тебе, не зникають.
Вони залишаються в людях, яких ти пам'ятаєш, у справах, які продовжуєш робити, і в тому, що хочеш передати іншим. І якщо завдяки моєму досвіду українські студенти побачать нові можливості, українські митці отримають сцену в Литві, а між нашими країнами виникне ще один міцний професійний чи культурний зв'язок, я знатиму, що все це було недаремно.
Бо мій дім сьогодні — Дніпро. Але частина мого серця залишається в Литві. І я хочу, щоб між цими двома країнами й надалі існував міцний міст, яким рухатимуться люди, культура, знання та взаємна підтримка.
Історія Валентини Ривліної — про те, як вимушений переїзд може стати початком нового професійного шляху, а знайомства, підтримка та відкритість іншої країни — основою для тривалого партнерства. Повернувшись до Дніпра, вона не втратила зв’язку з Литвою, а перетворила власний досвід на можливість об’єднувати людей, розвивати культурну дипломатію та відкривати українську культуру європейській аудиторії. Водночас її історія нагадує, що фізичне повернення додому не завжди означає повернення відчуття безпеки, а зв’язок із країною, яка підтримала у складний час, не зникає після перетину кордону.
«Я повернулася додому, але я не залишила позаду країну, яка стала важливою частиною мого життя», — говорить Валентина.
І саме в цій здатності зберігати зв’язок із двома країнами, перетворювати вдячність на спільні справи та будувати культурні мости полягає цінність її історії — історії про дім, який можна знайти, і партнерство, яке можна продовжувати розвивати, де б ти не жив.
Джерело: 056.ua
