Розмови в укриттях: про що говорять дніпряни під час вибухів

Що роблять дніпряни в укриттях, коли в місті лунають вибухи? Говорять про важливі речі та чекають, коли загроза зникне.

Цієї ночі Дніпро пережив наймасовану атаку. У різних районах міста вибухи лунали один за одним. "Шахеди" летіли з різних боків, і навіть ті, хто зазвичай ігнорує тривоги, спускалися в укриття.

І найголовніше заняття в цей час – стежити за ситуацією:

Пенсіонери, молодь, школярі — всі тримають телефони в руках, моніторять новини та відслідковують, куди й що летить.
Вони слухають і все чують – що куди полетіло, що збили оборонці неба, а що – ні.

Але як їм це вдалося: в напівтемному підвалі о 2-ій годині ночі створити теплу і цікаву атмосферу. Без паніки й злості, зі острахом й зацікавленістю. Вони говорили між собою, жартували, перепитували, коментували вибухи та новини. Найбільш балакучі – пенсіонерки. За 5-7 хвилин були такі репліки:

"Хлопці збивали. Було написано штук 15".
"А я хотіла сьогодні раніше спать лягти".
"Тимофійко (Тимофій Кучер, ред.) пише, що вночі довго будуть стрілять, але я не вірю. Він часто бреше".
"Дніпро останній видихаємо, а він летить осьо". — "Дєд, тікай!"— Та він на вулиці". — "Ото нічого без мене йти додому".
"Приближається. Чуєш?"
"Я оце думаю, як воно, падло, летить поміж домами". — "Так воно над домами".
"Який послєдній? Та він бреше, той Тимофій".
"Оце гепнули. Він тут недалеко був".
"У Дніпровському районі поцілили по складу. Там така картинка — як феєрверки летять".
"Я лежала, думала, шо засипаю, а тут гепає".
"Та ну шо ж це таке? Скільки вони літатимуть?"
"Я вже переживаю за клубніку. Ідуть дощі — вона погніє".
"Ну шо, не збираєтесь додому?" — "Я буду тут жить".
"Ми з Богданом рішили, шо будем спать завтра. Ніякої школи".
"Останній лишився на півдні. Дорозвідка". — "Так, пішли. Я уже жрать хочу".
"Шо будемо йти, а потом назад іти?". — "Ну пішли".
"З Криму запустили". — "Так а що ми ще з Криму будемо ждать?!".

Люди сидять тут вимушено, бо тут безпечніше, ніж у квартирах. Доводиться пристосовуватись — виснажений, але по-особливому сильний український народ живе між тривогами: емоційно вболіває за ППО та відповідає за себе.