Свежие новости Днепра и Украины


Информационный портал города Днепр

Прощальне послання Джорджа Вашингтона та прокляття сучасної України

Январь 11
16:40 2019

17 вересня 1796 року, приблизно за 10 тижнів до третіх в історії США (і перших на альтернативній основі) виборів президента, газета American Daily Advertiser оприлюднила Прощальне послання Джорджа Вашингтона, яке можна вважати політичним заповітом найвидатнішого американця усіх часів.

Окрім прилюдної відмови від балотування втретє на найвищу посаду в державі, перший президент Сполучених Штатів у своєму посланні застерігає «друзів та громадян», тобто новопосталу американську націю, батьком якої він має повне право вважатися, від двох речей, здатних, на його думку, зруйнувати молоду федерацію. По-перше, це фракційна ворожнеча. По-друге, це втягування Сполучених Штатів у протистояння великих держав (якими на той час були Англія та Франція) на боці однієї з них.

Американська політична традиція настільки високо цінує цей документ, що досі щороку 22 лютого перед відкриттям чергової сесії законодавчих зборів країни, Послання вголос зачитують на спільному засіданні обох палат Конгресу. Ця традиція безперервно триває від 1862 року, тобто більш як півтора століття. Шкода, що цей мудрий текст великого державного діяча досі не перекладений українською та й загалом маловідомий в нашій державі. Бо поки ми дождемось свого «Вашингтона з новим і праведним законом», я б наполегливо радив вивчати український переклад Washington’s Farewell Address в школах та університетах, а також урочисто зачитувати його на спеціальному засіданні парламенту в присутності Президента та уряду бодай раз на рік.
У сучасній Україні, де чинний президент йде на вибори з ре-активним за своєю сутністю гаслом «Геть від Москви!», а його прихильники (як втім і фани інших кандидатів) готові не залишити каменю на камені в українському домі в боротьбі за перемогу свого улюбленця, слова першого президента США звучать як ніколи актуально.

Джордж Вашингтон попереджає співгромадян, що суспільство може функціонувати ефективно та почуватись у безпеці лише коли дух єдності домінує над духом партійності, коли національні інтереси переважають інтереси окремих фракцій. Коли мешканці США, попри наявні розбіжності та різні політичні уподобання, почуватимуться насамперед американцями, а отже шануватимуть національну Конституцію, закони та легітимно обрану владу, а вже потім – вірджинцями чи конектикутцями, республіканцями чи федералістами, прихильниками Адамса чи Джефферсона.

«Дух партійності завжди слугує для відволікання уваги представницьких органів та послаблення публічної адміністрації. Він збурює суспільство необґрунтованою ревністю та хибною тривогою, розпалюючи ворожість одної частини населення проти іншої, підбурюючи принагідно заколоти та повстання. Він відкриває двері для іноземного впливу та корупції, які знаходять легкий доступ до влади через партійні пристрасті. Таким чином врешті-решт політика та воля країни потрапляє в залежність від політики та волі інших країн», — застерігає усіх нас перший президент США.

Так само Джордж Вашингтон закликає тверезо ставитись до міжнародних союзів, хоча логіка наче підказує, що Сполучені Штати, які щойно вибороли свою незалежність у виснажливій війні з Британською імперією, мали б однозначно підтримати революційну Францію, яка услід за вчорашніми колоніями скинула монархічну владу, заснувала республіку, проголосила народовладдя, ухвалила свою власну Конституцію та нещодавно підтримала США у війні за незалежність. Одне слово, здавалося сама доля посилає США чудового стратегічного союзника, аби помститися Британії (війська якої за якихось 15 років ще повернуться до Штатів і – єдиний раз в історії – візьмуть Вашингтон і спалять Білий дім)! Натомість Джордж Вашингтон лобіює, доручає судді Джею укласти та домагається ратифікації в Конгресі явно нерівноправного (не на користь федерації) Договору про дружбу, торгівлю і мореплавання між США та Великобританією 1794 року.

Чому? Бо Вашингтон був великий стратег і великий реаліст: «Наша справжня політика – утримуватися від постійних альянсів з будь-якою частиною зовнішнього світу, настільки наскільки ми зараз можемо це собі дозволити… Не можна припуститися більшої помилки, аніж очікувати чи розраховувати на справжні привілеї від одної держави іншій. Це ілюзія, яку має вилікувати досвід і яку має відкинути справедлива гордість», — напише він у своєму прощальному посланні. І продовжить: «Якщо ми залишимось єдиним народом під проводом ефективного уряду, невдовзі прийде час, коли ми зможемо ігнорувати матеріальну шкоду від зовнішніх подразників… коли ворогуючі держави, усвідомлюючи неможливість нажитися нашим коштом, не будуть легкодумно нам загрожувати та нас провокувати, коли ми зможемо обирати між миром та війною, виходячи з наших інтересів, які диктуватиме справедливість».
Остання цитата є напевно ключовою в усьому Посланні, оскільки містить рецепт виживання та подальшого розвитку як тогочасної Америки, так і сучасної України: «Якщо ми залишимось єдиним народом під проводом ефективного уряду».

Перше – національна єдність – в нас за останні 5 років, схоже, значно прогресувала. Нас вже не розділяють, як колись, питання мови, віри, геостратегічного вибору, ставлення до Росії, — навпаки нас міцно єднає гордість за українське громадянство та надія на кращу долю своєї країни. І хоча виборчі технології традиційно грають на розрив, напевно вперше в новітній історії України ми маємо настільки єдине у своєму стратегічному самовизначенні і в своїх потребах українське суспільство.

Друге – ефективний уряд чи радше державний апарат – ми ще маємо здобути. І ключова проблема сучасної України навіть не неефективність держорганів, а в тому, що народ не відчуває їх своїми. Відчуває себе господарем на своїй землі, яку готовий боронити навіть ціною життя, і не почувається засновником власної держави. Цифри більш ніж красномовні: баланс довіри/недовіри до інституту президента (без називання конкретного імені) – майже мінус(!) 67, уряду – мінус(!) 67, парламенту – мінус(!) 75, державного апарату – майже мінус(!) 78, судам – мінус(!) 76, НБУ – мінус(!) 62. Державні інституції, яким українці довіряють більше, аніж не довіряють, обмежуються лише квартетом силовиків: ЗСУ, Нацгварія, Держприкордонслужба та Державна служба з надзвичайних ситуацій, тобто силовики, які безпосередньо боронять нас від російської агресії на Сході чи рятують життя у надзвичайних ситуаціях. (Усі данні узяти з дослідження соціологічної служби Центру Разумкова за червень 2018 року).

Якщо подивитися на цю соціологію в динаміці (в дослідженнях Національного інституту соціології, останнє з яких датовано вереснем 2018 року), то побачимо, що частка українців, які довіряють основним державним інституціям: президенту, парламенту, уряду та судам у 2018 році фактично дорівнює показникам дореволюційного 2013-го і не перевищує 8% (а якщо говорити про парламент, то й загалом 5%).

Ані Революція Гідності, ані війна з Росією, ані справжні та псевдо- реформи, ані Томос, ані «армія, мова, віра» Президента Порошенка, ані сотні кілометрів нових доріг та інші ініціативи уряду Гройсмана не породили в українців відчуття, що ця влада їхня, плоть від плоті та кров від крові народу, який її начебто обирає. Дуже показовим є відповідь на запитання, яке ставив цього року респондентам Інститут соціології: «Яку особисто відповідальність Ви несете за те, хто є Президентом України?». Більше 53% українців відповіли «жодної»!

Для порівняння: в Росії за останніми опитуваннями Левада-Центру, діяльність президента схвалюють 66% росіян, діяльність уряду – 37%, Держдуми – 33%. В країнах «старої Європи» довіра до парламентів, згідно зі свіжими дослідженнями Pew Research Center, коливається від 16% в Італії та Іспанії до 68% в Нідерландах і 71% у Швеції і в середньому складає 43%.

Навіть довіра до Збройних Сил України на п’ятий рік війни у нас значно нижча, аніж у мирній Європі, де армії довіряють від 66% в Іспанії до 84% у Франції (нагадаю, що в Україні підтримка ЗСУ ніколи не сягала 50% і наразі складає 43%).
Якщо коротко підсумувати цю соціологію, то виходить, що на відміну від росіян та європейців, ми досі відчуваємо державу в особі її владних інституцій чужорідним тілом, накинутим нам звідкись ззовні, а не породженням самого українського суспільства. А тому не довіряємо цим органам та окремим поадовцям, не дотримуємось їхніх приписів і не відчуваємо своєї відповідальності за їхню діяльність. Умовно кажучи, держава та суспільство в Україні багато в чому живуть в паралельних реальностях. Виняток становлять хіба що Збройні сили, які в народі асоціюються не так із захистом української державності, як із обороною рідної землі.

Кволі державні інституції, яким не довіряє народ, відчуження суспільства від власної держави (як сукупності державних органів та посадовців) — це наше прокляття гірше за сусідство з Росією. Бо перемога над зовнішнім ворогом вимагає не тільки внутрішньої єдності, а й ефективної організації суспільства, яка можлива лише через державні інституції. Як би нас не надихав феномен волонтерства та добровольчий рух, вони ніколи не зможуть замінити собою державну машину з її ресурсами, апаратом та монополією на легітимний примус.

Українцям ще тільки належить усвідомити, що ефективна влада – це не герой-президент чи ударник-прем’єр, а дієві процедури та спроможні органи влади, які мінімально залежать від конкретних імен та прізвищ. Іншими словами, інституції, а не особистості.

Нам ще тільки належить заснувати інституції, яким ми будемо довіряти. Не заповнити кадрами наявні органи влади в результаті чергових виборів, а саме заснувати нову систему, якщо завгодно, нову республіку. Причому засновником нової республіки в Україні має виступити сам народ, а не, приміром, парламент, якому не довіряють 19 з 20 українців. Як це зробити, питання дискусійне, але схоже, що іншого способу подолати прокляття відчуженості українців від власних державних інституцій немає. А без подолання цього прокляття ніколи не буде в цій державі ані верховенства права, ані ефективних органів влади, ані справедливих судів, ані некорумпованих чиновників, ані квітучої економіки, ані потужних збройних сил.

Тому не так важливо, хто стане наступним Президентом України – насправді важить, як він чи вона збирається долати прокляття катастрофічної відчуженості українців від здавалося б рідної держави та її інституцій, яке вже третє десятиліття переслідує нас незалежно від імен та прізвищ можновладців.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook.

Сообщение Прощальне послання Джорджа Вашингтона та прокляття сучасної України появились сначала на ХВИЛЯ.

0 Комментариев

Хотите быть первым?

Еще никто не комментировал данный материал.

Написать комментарий

Комментировать

Оставляя свой комментарий, помните о том, что содержание вашего сообщения может задеть чувства реальных людей, непосредственно или косвенно имеющих отношение к данной новости. Проявляйте уважение и толерантность к своим собеседникам. Пользователи которые нарушают это правило - будут заблокированы.